В далекій надзвичайно теплій країні одного сонячного ранку на світ з’явилася маленька зебра. Як і всі її родичі народилася вона зі звичною чорно-білою окраскою, яка, хоча ми про це і не здогадуємося, як вважають самі жителі дивовижної країни, має дуже конкретне значення. Два кольори – це два вміння-таланти, якими при народженні наділяється дитинча зебри. Протягом життя їх необхідно розвивати. Комусь дістається талант художника в парі з вмінням бачити красу довкола; чиїсь смужки означають неймовірну силу волі та невичерпну радість; комусь дістається дар робити щось своїми руками та любити всім серцем…
Такий підхід кожному відводив своє місце. З раннього дитинства зебри знали, що їм слід в собі розвивати і чим вони займатимуться протягом всього життя. Звісно ж, одному з талантів, як правило, приділялося більше уваги, тому й окраса протягом життя дещо змінювалася.
Та повернімося до нашої зебри. Вона росла, активно розвивалася, з усіма знаходила спільну мову. Все, за що б вона не взялася, вдавалося, а тому визначити два її основних таланти видавалося завданням непростим. Родичі час від часу піддавалися тривозі, яка приходила з оберемком запитань:”Чому ми ще не розгляділи її основних талантів? З нею щось не так? Чи, можливо, це ми допустили якусь помилку?” Втім, радісна посмішка їхньої крихітки та її постійний успіх швидко проганяли надокучливу непрохану гостю.
Час ішов, однолітки вже серйозно займалися своїми основними справами і з-під лоба поглядали на завжди веселу зебру-витівницю, яка постійно з притаманною лише їй якоюсь казковою легкістю стрибала по життю, тут і там допомагаючи ближнім. За спиною все частіше перешіптувалися про те, що в неї неспроста зникають чорні смужки – вона не розгляділа, а тому занедбала свій Талант. І взагалі: це неприпустимо займатися всім, вона повинна відшукати своє місце.
Зебра ж наче нічого не чула. Вона продовжувала з непокидаючою її серце дитячою радістю братися за нові справи і приходити на допомогу всім і кожному.
Одного разу, прокинувшись, як завжди, ще до сходу сонця (дні ж такі короткі, а в житті стільки цікавого), вона побачила в дзеркалі нову себе. На всьому тілі не залишилося жодної чорної смужки. Вона стояла вся аж до пекучості в очах білосніжна.
Коли такі зміни побачили оточуючі, то вжахнулися й погляди їхні наче промовляли: “Ми ж попереджали”. А зебра поводилася як зазвичай: працювала, допомагала, відкривала нові горизонти для себе і в собі.
Минав час. Нічого страшного не траплялося, всі звикли до білосніжної дивачки й навіть перестали перешіптуватися.
Допоки одного ранку на спині у неї не з’явилася тоненька смужечка блакитного кольору, згодом – ще одна рожевого, не забарилася і зелена. За тиждень зебра нагадувала вже справжнісіньку веселку.
Знахарів приписували їй якусь рідкісну хворобу, духівники – прокляття; хтось нею милувався; інші – боялися. Та всіх об’єднували одне: вони запитували, старалися дізнатися, чому так і чи розуміє сама зебра, що з нею відбувається; чому так спокійно сприймає свої зміни.
Коли запитань стало так багато, що вони почали відволікати нашу героїню від звичних занять, вона з теплою посмішкою пояснила: “У мене є дар. Він полягає в тому, щоб показати, що ми лише зовнішньо так виглядаємо, але душі наші не чорно-білі. Вони різнокольорові. І кількість талантів залежить не від кількості кольорів, що покривають наше тіло, а від відкритості серця і прикладених до розвитку зусиль.”
***
І нехай про цю історію вже всі забули, але саме після цього випадку життя в тій сонячній далекій країні змінилося назавжди.

Кожна щаслива фея зізнається тобі, що в неі в душі навічно поселилася весна. Справжня. Не календарна. Без раптового снігу і морозних малюнків на вікні, без холоду і поривів вітру.
Кожна щаслива фея визнає, що така весна жила в іі душі не завжди. Адже таку весну треба постійно оберігати…
Кожна щаслива фея погодиться, що життя – не завжди шоколадна цукерка в яскравій обгортці. Трапляються негаразди, коли все навколо сіріє.
Ось тоді й доводиться феям згадувати про те, що світ – це дзеркало. Що ми бачимо в ньому самих себе.
От тоді й доводиться посміхнутися там, де побачила злість або заздрість. Відповісти добрим словом на не зовсім хороший вчинок…
Проявити терпіння і знайти в собі сили зрозуміти.
Видихнути запас добра і тепла, який творився довгими вечорами зі спогадів та світлих мрій. Видихнути на те, що є не зовсім хорошим. Видихнути без крапельки жалю. І знати точно, що під цим чарівним подихом холод і злість розтануть, як зникає морозний малюнок на склі під теплом долонь.
Кожна щаслива фея скаже тобі, що це все зовсім непросто, але весна в душі, яка розквітає після кожного такого прояву доброти і сили, стає все сильнішою і сильнішою, яскравішою, всеохоплюючою. І зрештою поселяются в душі феї назавжди, знаючи, що ій не загрожують грози, вітри і сніги, малюючи на обличчі феї постійну посмішку…
Кожна щаслива фея зізнається тобі, що в неі в душі живе справжня весна….

Потонути в чиїйсь душі. Як можна взагалі потонути в душі? Це ж просто вдалий літератруний зворот, яикй вживався авторами романтичних казок, оповідань і романів з покон-віків так часто, що став буденністю, став настільки звичним, що ніхто уже йому і не дивується і, більше того, не старається зрозуміти його значення. А якщо замислитися, то ці декілька слів несуть у собі насправді …

Мені тут мама недавно про тебе розповіла: про твоє життя, про ангельську пошту, про санки і мішок з подарунками. Останнє мене зацікавило найбільше! Так от мама сказала, що тобі треба писати листи… Я не розумію, чому ти не заведеш собі електронну пошту. Навіть в мене є, а мені поки що пишуть тільки мама і тато. Але справа твоя. Мама каже, …