Про Володимира Винниченка часто говорять, що він був поганим політиком, але хорошим письменником. Про його політичну діяльність я знала достатньо з уроків історії України в школі, а з літературною познайомилася, коли продовжувала заглиблюватися в серію “Неканонічний канон” видавництва “Віхола”.

“Записки кирпатого Мефістофеля” після прочитання викликають в мене лише одне питання (яке виникає також після прочитання інших книг цієї серії): чому я не читала цього раніше?

Роман неймовірно насичений рефлексіями головного героя, різними філософськими роздумами на тему як материнської, так і батьківської любові. Дуже цікаво та пізнавально, особливо через те, що книга написана мужчиною. Десь мені потрапляла на очі інформація, що в сімʼї самого Винниченка були проблеми з можливістю мати дітей, а тому саме цим темам він приділяє особливу увагу у своїй творчості.

Моментами Ви, як читач, будете, мабуть, внутрішньо повставати проти певних суджень автора (як, наприклад, проти його оцінки сутності материнської любові), але, з іншого боку, це дає можливість подивитися на певні речі з іншої перспективи, щось переосмислити.

Роман захоплює, від нього дійсно дуже важко відірватися, а бонусом ще отримаєте описи Києва (за яким я продовжую дуже сумувати).

“Закоханий у Київ, я блукаю по зелених кучерявих, шепотливих його вулицях. Милий, тихий, задумливий красунь! Каштани обсипають рудявим цвітом дахи вагонів трамвая. Нема ніде такого життя в лініях вулиць, як у нього. Ніде нема такої ласкавої чепурности, природної охайности, грайливости! Він подібний до великого гарного звіра, який бозна-коли слідкує за тобою.”

Загалом, я цей текст розібрала на цитати, публікація яких, втім, може сильно заспойлерити, чого б дуже не хотілося, тому свідомо не публікую (і, до речі, так само свідомо обираю читати ключі до прочитання тексту від літературознавців уже після того, як сама текст прочитаю).

І традиційно по-доброму заздрю всім, в кого знайомство з кирпатим Мефістофелем попереду.