З творчістю Івана Багряного я познайомилася ще в 11 класі. “Тигролови” мене тоді вразили і я повернулась до них ще раз через деякий час. Вони мене надихнули і заставили мене полюбити українську літературу і сприйняти її як життєствердну і надихаючу. Далі я вирішила прочитати ще один твір Івана Багряного за порадою свого дідуся – “Сад Гетсиманський”, але тоді не змогла. Повернулась до неї зараз і це було важко, ососбливо на фоні подій, які ми проживаємо зараз.

Коли я перегорнула останню сторінку, то в голові зринули слова Віри Агеєвої з одного її інтервʼю “Ви бачили десь людину, яка вивчила українську літературу і не перестала (якщо вона любила) любити росію? Це неможливо.”

Прочитавши “Сад Гетсиманський”, жодних сентиментів щодо росії не залишиться, якщо вони раптом були.

Читати справді важко і боляче, знаючи, що описи тортур та побут радянських тюрем в книзі автобіографічний. Іван Багряний як і головний герой його книги – Андрій також був двічі затриманий, також познайомився з радянською каральною машиною.

В центрі твору Андрій Чумак – інтелігентна молода людина, яку звинувачують в тому, в чому звинувачували в часи сталінських репресій фактично всіх “неугодних” – контрреволюційна діяльність. Більше сотні сторінок описують страшні тортури, як фізичні, так і психологічні. Але Андрій мислить наступним чином: можна “розколотись” і померти двічі – один раз морально, піддавшись цим нелюдам, і другий раз – фізично, коли ці ж таки нелюди розстріляють. А можна вмерти тільки один раз і тільки фізично, зберігши свою гідність. Другий шлях, очевидно, складніший, але саме його обирає головний герой. Такої ж поради він дає молодому співкамернику Давиду, який не знає, як поводитись і спрагло шукає підтримки. Наведу цитату:

“Давиде! В цій ситуації може бути два виходи: вмерти раз або вмерти двічі. Вмерти раз – це бути роздавленим фізично, але лишитись і не вмерти морально, зберегти свою честь, свою душу й горде прво бути любленим… Вмерти двічі – це вмерти безповоротно морально, ставши підлим трусом і нікчемою і до того ж вмерти фізично, але як! Можливість вижити в таборах – це байка. До того ж… вижити морально – мертвому!..”

Такої лінії і тримається Андрій до самого кінця. Мені, мимоволі, згадувалася книжка Віктора Франкла “Людина у пошуках справжнього сенсу”, в якій він показував, що навіть в найстрашніших умовах можна зберегти те, що ніхто не в силах забрати, – свою душу. Коли Андрія Чумака вкидають в карцер після одного з допитів, він використовує цю можливість, щоб відпочити, щоб подумати, щоб полинути душею до прекрасного. Бо душа його, що б не робили нелюди-слідчі – вільна.

“Людській душі і в карцері добре. Бо можна її відібрати від світу, але не можна відібрати світу від неї. Це неможливо, поки та душа жива.”

Теза про те, що є в людини те, що в неї не в силах відібрати ніхто, проходить через всю книгу. В переповнених камерах люди влаштовують різноманітні курси, навчають один одного іноземним мовам, переказують твори світової літератури, жартують, співають і намагаються жити.

Читаючи я не могла не проводити паралелі із сьогоденням і це жахає. Тисячі людей, які сьогодні перебувають в рашистських таборах, переживають те ж саме, що переживали невинні вʼязні за часів сталінських репресій. Це жахає, але також дуже приводить до тями. Вони нищили нас найдорстокішими методами століття тому, продовжують це робити сьогодні і якщо їм це якимось чином зійде з рук – повторюватимуть те ж саме і через сотню років. Це треба тримати собі в голові і постаратись не допустити. Твори Івана Багряного – допоможуть.