І знову величезне місто охоплює темрява. Мене чомусь завжди надихають вогникиив багатоквартирних будинках. Вогники життєдіяльності, як я їх називаю.

Сьогодні вони заставили мене задуматися про те, що ще не так і давно такі ось вогники не викликали в моїй душі жодного зворушення. І не тому, що я їх не споглядала. Я завжди любила дивитися у вікно вечорами.
Просто зараз я бачу в них, в тих теплих крапочках світла, чужий затишок. Кажуть, що ми помічаємо те, що самі маємо. І от тільки зараз я отримала свій затишний вогник, завдяки якому спромоглася помітити й інші.
Я зрозуміла, де мій дім. Мій дім – це не якась квартира, не чотири стіни із цегли, не просторий палац; він може бути в Карпатах, може бути біля теплого моря, а може бути у великому мегаполісі. Він може бути навіть за межами моєї рідної Батьківщини. За останній рік я усвідомила, що дім – поняття значно глибше. Це не місце, куди можна запросити друзів, це не місце, де тобі вистачає простору. Дім – це місце, де комфортно твоїй душі. Де хочеться творити, розвиватися і вдосконалюватися. Де хочеться бути кращою і дарувати тільки світло і тепло. Де так добре мріяти про майбутнє і так легко забувати дрібні негаразди. Де розумієш, що завжди можеш побачити сонце і зорі і це не залежатиме від ступеня захмареності неба, тому що і сонце, і зорі, і саме небо – в його очах.

Я давно сказала цю ключову фразу :”мій дім – там, де ти”, проте в мені тоді говорили емоції чи, можливо, ця жіноча подруга-інтуїція, яка і цього разу не підвела. Зараз я зрозуміла це не лише серцем, а й розумом. Мій дім справді там, де кохані очі, де тепла, щира посмішка. Де можна почути:”Я потурбуся про тебе”, коли хворієш, і бути певною, що це не просто слова. Мій дім – не просто там, де ти. Мій дім – це ти.

І я безмежно вдячна, що мені пощастила бути обдарованою тим затишним вогником, який заставив мене по-іншому подивитися на весь світ довкола…