Я знаю, що сумуватиму за цими сотнями вікон багатоквартирних будинків навколо, звернувши увагу на які можна помітити, що всі вони неймовірно неоднакові. Одне – ховає за собою невиправну мрійницю, яка щовечора дивиться кудись вдалину, немов має дар бачити крізь стіни довколишніх будинків. Інше віконечко належить такому ж невиправному оптимісту, який щоранку так рвучко розсуває штори, що кімната ризикує захлиснутися щедрим …
– Любов, протидія від заздрощів, чарівний еліксир проти сумнівів, а до нього в подарунок шалена доза впевненості в своїх силах, скромність (не дуже ходовий товар зараз), вогники в очах, віра (кажуть, не діє все одно, поки людина сама не попрацює над сприйняттям світу), надія (наступного разу треба замовити побільше – цього разу розійшлася). Чекайте, а що це? – вже немолода, …
Мої птахи ніколи не сидять на місці, відведеному їм в найзатишнішому куточку серця. Я їх там не тримаю. Бо не треба тримати тих, кого любиш. Бо лише в свободі може народитися чисте почуття, справжній вчинок, магічне слово. Тільки в свободі розправлені крила понесуть туди, куди кличе душа. Кожна з моїх пташок прокидається з першими ранковими променями сонця і вилітає назустріч …
Я – небесно блакитний. Піднімаюся легким подихом вранішньої свіжості з тихого гірського джерела. Високо, щоб вкрити яскраві зорі теплим блакитним одіяльцем, сховавши від людських очей. А далі розсипаюся дрібними чарівними конфеті всюди, де я так потрібен. Краплинкою – в ясні закохані дівочі очі, якими я промовлятиму слова найщирішого кохання і віддаватиму найчистішу вірність. Саме в тих очах її єдиний побачить …
Я достойна радіти кожній неймовірній миті, якою мене так щедро обдаровує доля: зустрічати світанок з маленьким сином на руках, відчувати себе в безпеці просто від присутності коханого в моєму просторі, помічати найрізноманітніші прояви любові і сприймати їх, незважаючи на те, що я люблю по-іншому. Я достойна цього, бо достойна жити. А лише так можна по-справжньому жити – з відкритим серцем, …
Я прокидаюся з першими сонячними променями в нашій залитій світлом спальні, в декоруванні якої ми навмисне не використовували штори. Щоб прокидатися разом з природою. Щоб ніжитися в лагідності нового дня. Цілую колючу Твою щоку. Заглядаю в кімнату до нашого старшого Ярославчика і в дівчаче царство маленьких принцес. В кожній з кімнат нашого дому є частинка стіни, на якій красуються слова …
Все моє дитинство було безкінечниим солодко-п’янкимм літом, яке залишилося в глибинах пам’яті чарівним островом. На який я думками постійно повертаюся, коли боляче, сумно, самотньо чи просто ностальгічно. І для кожної подряпини на душі на тому острові знайдеться підходящий подорожник. Увагою, розумінням, самовіддачею та любов’ю рідних будувався той мій райський куточок. Посеред моря тривог, непевності та сумнівів мої мама і тато …
Осінь прокидається в мені повільними мазками пензлика, вмоченого в фарби найтепліших кольорів. Ним так легко і м’яко малюється картина спокою на моїй душі. І хочеться повільно вдихати кожен момент, кожну зміну, смакуючи, розливаючи по всьому тілу. Осінь – це завжди початок. Початок, в який я протягом багатьох років вривалася вітром зі своїми планами, амбіціями і поспіхом, навіть не вітаючись. Ця …
Вона нащупали кінчиками пальців коробочку в кишені рожевого пальто і задоволено, хоча й трішки втомлено, посміхнулася. Такі дні як сьогоднішній потребували багато сил, енергії, часу. Такі дні як сьогоднішній,...
В далекій надзвичайно теплій країні одного сонячного ранку на світ з’явилася маленька зебра. Як і всі її родичі народилася вона зі звичною чорно-білою окраскою, яка, хоча ми про це і не здогадуємося, як вважають самі жителі дивовижної країни, має дуже конкретне значення. Два кольори – це два вміння-таланти, якими при народженні наділяється дитинча зебри. Протягом життя їх необхідно розвивати. Комусь дістається талант художника в парі з вмінням бачити красу довкола; чиїсь смужки означають неймовірну силу волі та невичерпну радість; комусь дістається дар робити щось своїми руками та любити всім серцем…
Такий підхід кожному відводив своє місце. З раннього дитинства зебри знали, що їм слід в собі розвивати і чим вони займатимуться протягом всього життя. Звісно ж, одному з талантів, як правило, приділялося більше уваги, тому й окраса протягом життя дещо змінювалася.
Та повернімося до нашої зебри. Вона росла, активно розвивалася, з усіма знаходила спільну мову. Все, за що б вона не взялася, вдавалося, а тому визначити два її основних таланти видавалося завданням непростим. Родичі час від часу піддавалися тривозі, яка приходила з оберемком запитань:”Чому ми ще не розгляділи її основних талантів? З нею щось не так? Чи, можливо, це ми допустили якусь помилку?” Втім, радісна посмішка їхньої крихітки та її постійний успіх швидко проганяли надокучливу непрохану гостю.
Час ішов, однолітки вже серйозно займалися своїми основними справами і з-під лоба поглядали на завжди веселу зебру-витівницю, яка постійно з притаманною лише їй якоюсь казковою легкістю стрибала по життю, тут і там допомагаючи ближнім. За спиною все частіше перешіптувалися про те, що в неї неспроста зникають чорні смужки – вона не розгляділа, а тому занедбала свій Талант. І взагалі: це неприпустимо займатися всім, вона повинна відшукати своє місце.
Зебра ж наче нічого не чула. Вона продовжувала з непокидаючою її серце дитячою радістю братися за нові справи і приходити на допомогу всім і кожному.
Одного разу, прокинувшись, як завжди, ще до сходу сонця (дні ж такі короткі, а в житті стільки цікавого), вона побачила в дзеркалі нову себе. На всьому тілі не залишилося жодної чорної смужки. Вона стояла вся аж до пекучості в очах білосніжна.
Коли такі зміни побачили оточуючі, то вжахнулися й погляди їхні наче промовляли: “Ми ж попереджали”. А зебра поводилася як зазвичай: працювала, допомагала, відкривала нові горизонти для себе і в собі.
Минав час. Нічого страшного не траплялося, всі звикли до білосніжної дивачки й навіть перестали перешіптуватися.
Допоки одного ранку на спині у неї не з’явилася тоненька смужечка блакитного кольору, згодом – ще одна рожевого, не забарилася і зелена. За тиждень зебра нагадувала вже справжнісіньку веселку.
Знахарів приписували їй якусь рідкісну хворобу, духівники – прокляття; хтось нею милувався; інші – боялися. Та всіх об’єднували одне: вони запитували, старалися дізнатися, чому так і чи розуміє сама зебра, що з нею відбувається; чому так спокійно сприймає свої зміни.
Коли запитань стало так багато, що вони почали відволікати нашу героїню від звичних занять, вона з теплою посмішкою пояснила: “У мене є дар. Він полягає в тому, щоб показати, що ми лише зовнішньо так виглядаємо, але душі наші не чорно-білі. Вони різнокольорові. І кількість талантів залежить не від кількості кольорів, що покривають наше тіло, а від відкритості серця і прикладених до розвитку зусиль.”
***
І нехай про цю історію вже всі забули, але саме після цього випадку життя в тій сонячній далекій країні змінилося назавжди.
