Григір Тютюнник написав відносоно небагато творів, але навіть якби їх було ще менше, його імʼя так само б займало важливе місце в українській літературі. В короткій новелі він заставляє читача пережити весь спектр емоцій. Він робить в рамках короткого жанру те, що не кожному вдалося б зробити в романі.

Якщо ваше знайомство з Григором Тютюнником (як і моє до певного часу) обмежилося “Трьома зозулями з поклоном” в рамках шкільної програми, то наполегливо рекомендую з творчим доробком письменника познайомитися ближче. В мене є улюблені новели, які я вголос читаю та перечитую всім рідним і близьким; є також ті, від яких я плачу, скільки б разів не читала.

Твори Григора Тютюнника – це дієвий антидот від російських наративів про другосортність українців, а особливо українського села; це відновлення звʼязку зі своїм корінням; це тепло і любов до своїх предків.

В Тютюнника було дуже непросте життя і нам не вистачало його біографії. Я глибоко переконана, що не кожен вдав би ту біографію написати; зрозуміти і передати ті складні процеси в творчій душі; весь той біль і страждання, з якими Григір йшов по життю. Але нам з вами пощастило 🙂

Я пригадую як ще до виходу книги Степана Процюка “Місяцю, місяцю”, слухала на його Youtube каналі лекцію про Григора Тютюнника і як же хотілося мені дізнатися про нього більше, краще зрозуміти його душу, знайти відповідь на питання: як він міг так неймовірно творити; якою ціною.

На мою думку, книга вийшла кращою, ніж можна було уявити в найсміливіших фантазіях, а її художнє оформлення – окремий витвір мистецтва.

Щодо тексту, то мені складно уявити, що переживав автор, так сильно погрузившись в непросте життя Тютюнника молодшого. Я не бачу сенсу переказувати все написане в книзі, перетворюючи відгук на нудну викладку основних дат з життя творця. Просто візьміть і прочитайте, щоб побачити, чим ті дати були наповнені з емоційної точки зору. А нижче наведу свої улюблені цитати.

“Спершу Микола Захарович Шамота – грізний українсько-радянський літературний божок – якось не звертав уваги на поетизацію села і якусь – тепер він уже в цьому переконаний! – злісну неувагу до великих більшовицьких перетворень…. Але цей Григір, брат по батькові посмертного лауреата Шевченківської премії за роман “Вир” Григорія Тютюнника, став доволі популярним… нехай у вузьких колах української інтелігенції, що (Микола Захарович знову прикурює і гидливо здригається) так і до кінця не прийняла велиці комуністичних перетворень, зациклившись на шароварно-петлюрівській національній романтиці!”

“От цікаво, що буде далі? Він поволі старіє. Старіє дружина. Підростають сини. Письменництво ще тішить, але вже не завжди. Тобто воно саме тішить, але, щоб ним займатись не в шухляду, слід видержать стільки танцюльок із системою, стільки змовчати впливовим дурням, стільки понаступати собі на горло, що десь щезає енергія, сила відчуттів, з якою все писалося і яку йому вдавалося продихати в слова.”

“Написати новелку коштує літри крові! Припасувати кожне слово, кожну буковку, відчуваючи їхнє мерехтіння. А що вже говорити про людей із його прози! Він, як духовидець, вдихав їм душі в мороці.”