У 2022 році, шукаючи нові опори в рідному місті, в яке я повернулася після 12-ти років відсутності, я потрапила в читацький клуб. Це був чудовий досвід; неймовірний простір з людьми, які поділяють твої інтереси і в яких ти можеш дуже багато навчитись. Темою сезону була українська література 20-х і я сумніваюсь, що самостійно так би заглибилась в неї, якби не клуб. Ми слухали прекрасних лекторів, які давали ключики до розуміння контекстів, в яких творили автори; лекторів, які ділилися і заражали нас своєю любовʼю до літератури того часу. 

Мені дуже хочеться зафіксувати свої враження від цього прекрасного знайомства та від прочитаного. Хоча я й досі з тривогою підходжу до того, щоб писати про літературу наших 20-х, оскільки відчуваю, як багато ще тут для мене незвіданого і невивченого. Але як читач я маю потребу поділитись, оскільки одна з основних речей, які я зрозуміла, це те, як багато втратила, не читаючи ці твори раніше (за винятком декількох, які містила шкільна програма). А також те, як багато втратили ми як народ, коли в нас наші 20-ті забрали, розстрілявши творців та ретельно приховавши їх доробок. Як багато вкрали в нашої культури ненависні сусіди і якою б вона могла стати, якби життя геніїв не обірвалося кулями в Сандармосі; як багато б вони ще встигли створити. 

В той же час, поруч із закономірним сумом, я пережила дуже сильну радість від нових відкриттів: українська література, як виявилось, ще в ті часи була урбаністичною; вона захоплива, різножанрова; її головні герої неймовірно психологізовані та схильні до рефлексії. Читаючи, я не могла іноді повірити, що це було створено 100 років тому. Я не могла вчасно закрити книгу, щоб піти спати; ділилась прочитаним з друзями та рідними і навіть трішечки заздрила, що для них це знайомство тільки попереду.

***

Хоча в книжковому клубі ми починали не з Миколи Хвильового, але для себе хочу почати саме з цього автора, оскільки він закономірно вважається одним із основних діячів 20-х; тим, хто започаткував відродження самобутньої української літератури; тим, хто задавав їй вектор руху і обстоював думку про те, що наш орієнтир – європейська культура, а не російська.

Микола Хвильовий творить нову українську прозу; всі молоді автори хочуть бути таким, як він (є навіть спогади про те, як в різних містах шахраї видавали себе за нього, збираючи повні зали фанатів). Читаючи його твори, я розумію, чому так. Він дуже тонко все відчував. Може, тому і зміг передбачити те, яка участь чекає їх всіх і вкоротив собі віку самостійно.

Його псевдонім (справжнє прізвище – Фітільов) підходить йому ідеально. Він дійсно хвилює. Сильно, до глибини душі.

В рамках книжкового клубу ми читали три повісті: «Повість про санаторійну зону», «Сентиментальна історія» та «Я (Романтика)».

Всі три повісті не зможуть залишити читача байдужим. «Повість про санатарійну зону» зображує людей, які творили революцію, мали певні ідеали, а потім стали непотрібними своєму часу. Вони дуже різні, але всі опиняються з тими чи іншими психологічними проблемами в санаторійній зоні. Хвильовий вже тоді побачив на що перетворить радянська каральна машина психіатричні лікарні. Читаючи, можемо спостерігати, як то все починалось.

«Сентиментальна історія» в центр сюжету ставить дівчину Бʼянку з села, яку манять далі, яка хоче переїхати до міста, бо уявляє людей там не такими примітивними як своїх односельчан, ідеалізує післяреволюційний світ. Втім, місто її розчаровує. В боротьбі проти свого віку вона таки програє. Ця повість мені сподобалась найбільше. Мене вражає, як тонко Микола Хвильовий зміг передати дівочі переживання. І, якщо ви читали «Місто» Валерʼяна Підмогильного, то, мимоволі, будете проводити паралелі.

Третя повість «Я (Романтика)» показує, на які жахливі та безглузді жертви доводилося йти, щоб досягнути цілей революції. Позбуватися найсвятішого, найбільших цінностей.

Я дуже рекомендую ці три повісті читати в збірці, виданій видавництвом «Віхола» в рамках серії «неканонічний канон», оскільки вона (збірка) починається зі вступного слова літературознавиці Віри Агеєвої, яке дасть краще розуміння повістей.

***

Особисто мене у творчості Миколи Хвильового вражає все: як точно йому вдається змалювати психологічні портрети героїв; як він веде розповідь від імені жінки і ти не віриш, що це мужчина зміг так описати дівочі почуття; як він точно відчуває свою епоху і знає, що закінчиться все не дуже добре.

Мене зачаровує те, як він кидає ниточку до своїх літературних попередників, зокрема, присвятивши «Я (Романтика)» «Цвітові яблуні» Михайла Коцюбинського. Ось цей звʼязок, ця ниточка надихає  мене на прочитання інших творів української літератури і це неймовірне відчуття.

Моє знайомство з творчістю Миколи Хвильового тільки почалося. І я безмежно рада, що не весь його творчий доробок було втрачено.