Читати я любила неймовірно і з неймовірно маленького віку. З дитинства пам’ятаю, як в дідуся на горищі шукалацікаві книжки, як читала з двоюрідною сестричкою наввипередки, як кожного року просила у святого Миколая нову книгу (хоча, в принципі, могла отримати її в будь-який інший день без особливого приводу).

Я читала все: шкільну програму, класичні романи і поезію, а книжковою любов’ю на все життя став Гаррі Поттер. Звісно ж, з часом сформувалася певна вибірковість і літературний смак, який, втім, особливою стабільністю не відрізняється і змінюється в залежності від віку та подій в житті.

Тривалий час (старша школа і перші курси університету) я забувала про час і навколишній світ, загубившись на сторінках “Джейн Ейр”, “Віднесених вітром” і “Тих, що співають у терні”. Про Скарлет О’Хару читала тричі.

Потім слідував перехідний період і я шукала в літературі відповідь-ключик на питання: де ж воно щастя і як його досягнути. “Секрет”, “Мистецтво бути щасливим” і ще багато книг, назви яких не запам’яталися, та й зміст, до речі теж якось потонув в пам’яті, коли прийшло розуміння того, що жодні практики і штучне налаштування себе на позитивне мислення не допомагають, поки не почнеш жити свідомо, не обманюючи себе і беручи на себе відповідальність за слова, вчинки, думки.

Коли зустріла Коханого, мене потягнуло до книг про відносини. “Мужчини з Марсу, жінки з Венери”, “Шлюб: де проходить межа?”, “П’ять мов любові”, “Чому мужчини брешуть, а жінки плачуть”. Сподобалися всі, хоча, звісно, не всі ідеї я сприйняла (можливо, поки що), а знання про мови любові – взагалі знахідка, тому що допомагає у спілкуванні не лише з Коханим, але й з іншими близькими та рідними, котрим в серденьку відведено особливо тепле місце.

При підготовці до появи Малюка всю мою увагу і весь мій вільний час забрали книги про дітей (про них я напишу окремо).

Мої стосунки з книгами довгі і серйозні, і я не уявляю свій день без читання. Ну а осінь, власне, найкраща пора для такого способу проведення вільного часу. Тому що вечори довгі, а вдома так затишно-затишно. Тому що життя якось збавляє ритм, і з’являється час попідглядати за героями на жовтуватих сторінках.Тому нижче про мою цьогорічну осінь в книгах. Надіюся, список поповниться.

1. Айн Ренд “Атлант розправив плечі”.

Почну з того, що на обкладинці якоїсь із частин (скоріш за все, першої) було сказано, що, за опитування , Національної бібліотеки Конгресу США, ця книга друга після Біблії, яка змінила життя людей. І, якби мене запитали, то я б теж відповіла, що мої погляди на життя, а відповідно і саме життя, вона змінила.

Це великий гімн капіталізму, який заставляє серйозно переоцінити роль держави і по-новому подивитися на соціалізм ( не скажу, що колись від нього була в захваті, але після прочитанн книги моє несприйняття основних його (соціалізму) ідей стало ясним і обґрунтованим).

Але не слід боятися цієї книги (я людей з такими страхами знаю:)), думаючи, що вона є трактатом про велику політику і основні принципи державотворення. Насправді вона про життя, про моральний кодекс. Вона вчить по-справжньому радіти і взагалі розкриває очі на те, що ж таке справжня, не затьмарена почуттям провини, радість. Вона вчить любити по-справжньому, не будуючи жертвою чи тираном. Вона, особисто мені, відкрила очі на найважливішу чесноту, яка повинна бути в людини, – Чесність. Вона про “сродну працю” як у нашого Григорія Сковороди, і про те, як йти до мети і радіти цій дорозі, радіти самому процесу.

Ця книга про найбільшу цінність – Людину. Але Людину – не просту біологічну істоту, а вищу духовну сутність, яка своїми основними цінностями проголосила Розум, Цілі і Самоповагу.

Особисто мені ця книга, допомогла, крім всього, ще й остаточно зрозуміти свою Половинку і покохати його ще більше.

І залишу тут дві свої улюблені цитати:

Хіба не аморальним є рух без мети, як і мета без руху

Ми не думаємо, що трагедія – це наша вроджена доля, не живемо у хронічному жахові перед катастрофою. Ми не очікуємо катастрофи, поки немає спеціальної причини її очікувати, а зустрічаючи її, цілком спроможні їй протистояти. Неприродним ми вважаємо не щастя, а страждання. Не успіх, а недолю ми вважаємо аномальним винятком у людському житті.

2. Джоджо Мойес – “До зустрічі з тобою”, “Після тебе”.

Ці книги, як на мене, просто ідеально осінні: і поплакати, і по-дівчачому похвилюватися за головних героїв, і врешті щиро порадіти.

Вони одночасно і читаються неймовірно легко, не відпускаючи спати, і торкаються дуже складних соціально важливих тем.

Ці книги, мабуть, не змінили моє життя, але дуже гарно прикрасили затишні осінні вечори з горняткам гарячого чаю в руках.

Ці історії щедро прикрашені прекрасними метафорами (особливо та частина, в якій мати головного героя розповідає про свій сад, проводячи аналогію з життям і його змінами.

3. Джек Торн, Джоан Роулінг і Джон Тіффані “Гаррі Поттер і прокляте дитя”.

Я чекала її з тим дитячим трепетом, який переживала колись з виходом кожної нової частини, і, водночас, з певним острахом, що розчаруюся.

Мої хвилювання стосувалися того, що книга і не зовсім книга-не роман, а – п’єса. Я не уявляла, як читатиму таку рідну і дорогу серцю історію без звичних описів локацій-декорацій і емоційного стану героїв, отримуючи натомість декілька скупих епітетів в дужках, які, радше, є підказкою акторам. А виявилося все дуже гармонійно. Мабуть, тому що місця, де відбуваються основні події в книзі, давно живуть в уяві, а реакції головних героїв ти таксамо давно можеш передбачити без зайвих підказок, тому що добре знаєш їхній характер.

Книга просто чудесна зі своїми цікавими поворотами і смішними діалогами. А як же прекрасно відображена в ній справжня дружба! І як неймовірно обіграний часоворот, на прикладі якого показано, що кожна, навіть, здавалося б, найнезначніша подія впливає на важливі моменти життя (наприклад, хто з ким на бал пішов).

І ще восьма частина снаги про Гаррі Поттера закінчується на світлій позитивній ноті, що дозволяє зі спокійною душею попрощатись з героями, час від часу навідуючи їх в улюблених моментах.