Мої птахи ніколи не сидять на місці, відведеному їм в найзатишнішому куточку серця. Я їх там не тримаю. Бо не треба тримати тих, кого любиш. Бо лише в свободі може народитися чисте почуття, справжній вчинок, магічне слово. Тільки в свободі розправлені крила понесуть туди, куди кличе душа.
Кожна з моїх пташок прокидається з першими ранковими променями сонця і вилітає назустріч новому дню, знаючи, що її чекає щось казково нове.
І кожного вечора вони повертаються до мене з новими дарами: вмінням прощати, здатністю приймати себе, крапельками безмежного терпіння, мовчазною посмішкою в моменти люті, порцією надії в час зневіри, ласкою, якою не соромно ділитися; відкритими дверями душі, в які не страшно впускати нове; чистими помислами, які знищують заздрість; безмежною довірою до коханого; шаленою ніжністю, яка вкриває всю душу теплою хвилею… І зі своїх щедрих щоденних здобутків як з прутиків лози вони плетуть затишне гніздечко, домівку для моєї душі. Ось так вони віддячують за місце в серці і за свободу в безмежній любові.
В моєму житті є ще птахи. Не внутрішні, хоча теж живуть у серці. Вони – поруч, щодня тримають за руку, заварюють найсмачнішу в світі каву, цілують кучері і зап’ястя, просять не виходити з дому у вітряну погоду; розсипають маленькими намистинками сміх по квартирі, залишають сліди долоньок на дзеркалах і вчать дивитися душею. Їх я люблю більше за все. І їх мені так непросто відпускати. Я вчуся дарувати їм свободу бути собою, але поки що виходить не так добре, як хотілося б… Бо хочеться вберегти. Бо боюся втратити. Бо люблю.
Але настане день, коли мої внутрішні пташки доплетуть безрозмірне гніздечко, влаштувавшись в якому моя душа навчиться обдаровувати найкращим, не обмежуючи при цьому нічию свободу.