Все моє дитинство було безкінечниим солодко-п’янкимм літом, яке залишилося в глибинах пам’яті чарівним островом. На який я думками постійно повертаюся, коли боляче, сумно, самотньо чи просто ностальгічно. І для кожної подряпини на душі на тому острові знайдеться підходящий подорожник.

Увагою, розумінням, самовіддачею та любов’ю рідних будувався той мій райський куточок. Посеред моря тривог, непевності та сумнівів мої мама і тато насипали, намивали найміцніший фундамент з віри: в себе, в мене, в краще майбутнє. А потім з цеглинок радості та тепла зводили дім.

Моє дитинство – це вечірні читання книжок і схвильовані обличчя батьків у відповідь на моє: “Що ще почитати?” Це “Хижина дяді Тома” в дуже ранньому віці і смішні пояснення тата про те, чим відрізняється російська мова від української ( бо книжка була російською). Це мамині ранні навчання німецької і співання колискових навіть тоді, коли втома валили з ніг (а я ж не давала халтурити – “Мам, тільки не а-а-а, а нормально співай”).
Це знову ж таки книжки. Це шалене очікування нової книги про Гаррі Поттера.

Моє дитинство – це постійне відчуття, що в тебе вірять, тобі радіють, заради тебе готові на все.

Це бабусині передсніданкові бутерброди з кавою в ліжко (а потім мамине “Дитина повинна їсти за столом”). Це дідусеве горде “Мудрий дідо – мудрі внуки”.

Це їсти пампушки за горняткам чаю в другої бабусі і всоте просити розповісти її історію іі кохання з дідусем. Це сидіти на шиї у дідуся, поки він переходять річку дорогою на дачу, й розповідати йому з пам’яті найдовшу в світі віршовану казку.

Це розкривати секрети і навіть в 11 класі засинати між батьками, дивлячись фільм.

Це вірити, надіятися і беззастережно любити.

І це навчитися бути вдячною. Зокрема, за таке дитинство.