Євгена Плужника я знала, переусім, як поета, зіркового поета, трішки сумного і меланхолійного і від того, може, ще прекраснішого. Зараз я познайомилася з його прозовим твором – романом “Недуга”.

Події в романі розгортаються в Києві 1920-х років. В центрі твору людина нового часу, представник робітничого класу, в якого, здавалося б, усе є: карʼєра, родина, правильне оточення і розуміння, що живе він для того, щоб будувати краще життя для майбутніх поколінь. Втім, в якийсь момент головний герой твору Іван Семенович Орловець починає задаватись питаннями, якими йому задаватися взагалі не годиться; як кажуть його товариші, “зміщанюється”. Закохується (чи то просто захоплюється) не тією жінкою – буржуйкою і втрачає спокій. Поринає в “непотрібну”, на думку його близького оточення, психологію та філософію і загалом приділяє занадто багато уваги життю особистому. Моментами Орловець сам називає це своє захоплення недугою, але заглиблюючись в роман і знайомлячись з іншими його героями ближче, слухаючи їхні розмови, починаєш розуміти, що “недуга” – характеристика не стану головного героя роману, це характеристика всього тодішнього світу.

Моментами директор заводу Орловець намагається повернути собі контроль над життям, переконати себе, що то він просто перевтомився і скоро все стане на свої місця, але наступного дня знаходить себе в компанії філософа-пияка, слова якого дуже його дуже чіпляють.

“Друже мій, для цього треба вміти жити; розумієте – вміти. Треба вчитися жити! О, наука жити! Яка це складна, прекрасна й, на жаль, невідома наука! Люди зважили зорі, перемогли всі стихії, навчились будувати хмарочоси й убивати один одного, але жити …. жити вони не вміють!”

В інші моменти, він старається викинути з голови всі ці пошуки гармонії та вміння жити, інфантильно перекладає відповідальність за прийняття рішень стосовно власного життя на друзів та дружину.

Але спокою не може знайти. Весь роман Іван Семенович наче кидається з однієї крайності в іншу. Він наче хоче навчитись жити по-іншому, але і хоче все залишити як є; наче і зневажає все міщанство, а чомусь так тягнеться в їхню компанію і з таким болем помічає, як туди не пасує; наче і прагне зустрічі з буржуйкою, що так запонолонила його розум, але щоразу надіється що та зустріч не відбудеться; наче і не любить своєї дружини, але з болем і шоком зустрічає її рішення від нього піти… І так безкінечно. Це і є недуга його часу. Таке розгублене покоління на зламі двох світів, якому так складно знайти себе. Мені це трішки нагадувало “Місто” Валерʼяна Підмогильного, де в поведінці героя також відчувалася інфантильність та деяка розгубленість.

А от жіночі образи в творі мені дуже сподобалися. Головних героїнь в творі лише двоє, але вони знають, чого хочуть. Можливо, не одразу, але мають сміливість самостійно роздумати і прийняти рішення стосовно власного життя. Дуже по-дорослому, не інфантильно. Мужчини на їх фоні виглядають неймовірно незрілими.

“І не це обурює мене, зрозумійте… А те, що кожен з вас вважає, що вправі він навʼязувати себе жінці! Комусь заманулася жінка, і він, навіть не питаючи, чи хоче вона мати його серед претендентів на її ласки, спішить пристати до гурту! Про неї саму він не хоче говорити з нею самою; він воліє змагатися, коли не торгуватися, за неї з иншими ….. кавалерами. І коли не щастить в однім місці, він поспішає в інше…”

Загалом, роман Євгена Плужника критиками був оцінений не надто високо, але для мене як для читача – він чудовий (якби не прочитала, що його критикували, то не здогадалася б про це). Він відрізняється від “Міста” Валерʼяна Підмогильного чи від “Дівчинки з ведмедиком” В. Домонтовича тим, що в ньому менше глибоких рефлексій та відсилок до філософських та психоаналітичних напрацювань того часу, але це не робить твір гіршим, просто іншим. Роман покаже ще одну точку, з якої ми можемо розглянути життя київської інтелігенції 1920-х.

Приємного читання 🙂