Про В. Домонтовича до читацького клубу я взагалі не чула. Не виключаю, що ми в школі згадували його імʼя на уроках української літератури, але творів його я не читала зовсім.

Віктор (Петров) Домонтович народився в Катеринославі 1894 року, навчався на історико-філологічному факультеті Університу святого Володимира в Києві. Втім, штучний голод 1921-1922 років зробив неможливим подальше проживання в столиці і він з іншими тогочасними культурними діячами був запрошений вчителювати в школу в Баришівці (Київська область). Там він разом з іншими відомими письменниками творив (разом вони сформували осередок неокласиків), там же він і закохався в дружину свого друга Миколи Зерова – Софію, тепле листування з якою продовжувалось протягом багатьох років.

Згодом він став співпрацювати з радянською владою, був розвідником, тому, власне, деталей його біографії ми не знаємо і, скоріш за все, ніколи не дізнаємось. Відомо, що Домонтович працював в Німеччині, і саме там, як би парадоксально це не звучало, для радянського розвідника відкрились нові можливості, він відчув свободу і в 1945 році став співзасновником Мистецького українського руху – обʼєднання талановитих письменників еміграції. Він також писав про більшовицький терор і про те, як українські культурні діячі ставали його жертвами. Потіми слід його обривається в Мюнхені у 1949 року. Зважаючи на його діяльність і тексти, не виникало сумнівів – його ліквідувала радянська влада, вона не могла дозволити таку свободу навіть за межами Радянського Союзу. Втім, він знову зʼявляється в 1955 році – його прізвище фігурує в журналі про археологію і там поряд з його іменем і прізвищем написано «радянський археолог». Стало зрозумілим, що на Заході він виконував певні поставлені перед ним радянською владою задачі і після їх виконання повернувся. Втім, він не передав в Москву жодної інформації про емігрантів-культурних діячів з України. 

Ми дуже мало про нього знаємо, доступ до архівної справи співробітника спецслужб досі закритий, а відкрита інформація має багато прогалин. Для мене це історія про подвійне життя, яким змушений був жити чи не кожен в тоталітарній державі. Дехто звинувачує його в співпраці з радянською владою, зате, з іншого боку, його творчий доробок ніколи не служив соціалістичному реалізму і те, що він зберіг собі таким чином (будучи радянським розвідником) життя, дає змогу нам сьогодні бачити, якою прогресивною була наша українська література вже в 20-х роках 20-го століття.

Поки що я прочитала лише один його твір – перший роман В. Домонтовича «Дівчинка з ведмедиком». Я читала його на одному подиху, хоча, відверто кажучи, не прониклася симпатією до жодного з героїв. Це прямо приклад нездорової привʼязаності в різних її проявах, і того, як робити не треба, якщо хочеш побудувати щасливі стосунки. Втім, це лише одна частинка роману, насправді ж в ньому можна знайти значно більше, ніж просто історію кохання.

Як пише про цей твір літературознавиця Віра Агеєва: «Його можна прочитати як захопливу і екстравагантну любовну історію. Водночас, це і роман про ірраціональність історії, про зміну культурних орієнтації, про трагічну розколотість людини, які випало жити в кризову добу.»

В центрі сюжету дівчина Зина і її репетитор інженер-хімік Іполит Варецький, їх стосунки, їх така разюча відмінність на зламі епохи. Як я зазначала вище, мені не симпатизував жоден з героїв роману, але Зина вражала своїм бунтарством і відверто феміністичним настроєм в ті часи, коли це ще не було настільки популярним. Те як вона характеризує «втрату цноти» жахає її рідних і закоханого в неї чоловіка, але і дивує прогресивністю.

«Я взагалі сумніваюсь, щоб, віддаючись чоловікові, дівчина взагалі могла сказати, що вона щось загубила».

«А ти запитав мене? А я дала згоду? А ти не думаєш, що та твоя порядність, якою ти пишаєшся, є для мене образа? Ти заздалегідь припускаєш, що я зробила щось ганебне і тепер потребую, щоб хтось захищав мене! Ти не подумав, що коли ти висловлюєш намір своєю порядністю прикрити мою, мовляв, непорядність, ти цим ображаєш мою гідність? Не бійся, я захищатимусь сама. Я залежу від себе і ні від кого більше. Я хтіла, і я віддалась.»

Іполит, в свою чергу, викликав деякий жаль тим, що не міг і, можливо, не хотів приймати нові правила світу, а жив за своїми звичними, які під цей світ більше не підходили. Шукав кохання, знайшов натомість страшно травматичний досвід. 

Книга вразила мене також великою кількістю психоаналізу: як і сам герой рефлексує, так і поради його друзів та знайомих вражають глибиною і деколи нагадують сеансу в психолога. При цьому не слід забувати, що в ті часу психоаналіз в Радянському Союзі був затаврований.

Головні герої протиставляються одне одному, проте, як на мене, обидва вони провалюють іспит на прийняття правил нової епохи, впадаючи кожен у свою крайність.

В романі багато філософії, перегукувань з іншими творами українької та зарубіжної літератури. До нього хочеться повертатися, його хочеться обговорювати, в нього хочеться заглиблюватися через праці критиків та літературознавців. Він точно відкриє українську літературу з дуже несподіваного боку.