Хоча в жовтні я прочитала декілька книг, але книгою місяця однозначно можу назвати саме роман Мілана Кундери “Нестерпна легкість буття”. Книга надзвичайно багатогранна. Кожен герой – особливий окремий світ і автор розкриває нам ці світи з вражаючою проникливістю психолога, філософа, просто емпатичного спостерігача.

Погляди кожного з героїв на стосунки, сексуальність, душу, покликання неймовірно цікаво досліджувати в контексті їх життєвого досвіду. Але не менш цікавим для мене був контекст, в якому відбуваються події. Прага, 1968 рік, російська окупація.

В обставинах, що склалися, хтось з героїв обирає еміграцію, інший в окупації вперше відчуває внутрішню силу і обирає повернутись на Батьківщину, а третій хоче втекти подалі й назавжди забути про свою національність. А є й чужинці, які, на щастя, ніколи не переживали вторгнення і окупацію, але мріяли б пережити щось схоже. Для мене саме те, як поводяться герої по відношенню до подій в рідній країні, як проживають цей досвід було дуже цікавим. І саме це враження наразі я хочу зафіксувати.

Сабіна, яка обирає шлях емірантки, бачиться мені втікачкою від ролі жертви. Вона – самобутній митець, якій не пасує, навіть заважає ставлення до неї як до жертви. Тому вона тікає подалі і приховує навіть те, хто вона за національність, щоб ненависна роль, яку вона собі не обирала, ніколи її не наздогнала.

Томаш – цетральна фігура твору, в свою чергу, не те, щоб пливе за течією, але має силу жити в будь-яких обставинах: і в окупованій Батьківщині з таємною поліцією окупаційної влади, і в еміграції. Навіть втративши улюблену професію, яку він все життя вважав своїм покликанням, продовжує жити зі стійкістю та достоїнством, яким можна позаздрити. Його роздуми про покликання можна розцінити і як пошуки способів змиритись й прийняти те, чого не можеш змінити, і як мудру філософію легкості буття (і те, і інше чудова річ):

“Покликання – це дурниця, я не маю ніякого покликання. Ніхто не має ніякого покликання. І це величезне полегшення: зʼясувати, що ти вільний, що не маєш покликання.”

Кохана Томаша Тереза, слабка, закохана в нього жінка, яка все життя страждає від нічних жахіть, відчуває силу в таких страшних обставинах як російська окупація. Їй перестають снитись жахіття, вона починає відчувати свою силу, фіксуючи на фотоплівку російське вторгнення. Втім, її внутрішні страхи повертаються як тільки вона звикає до нової реальності. Ми до будь-чого можемо звикнути. Така вже людська природа.

Для мене цінність книги в тому, що я в кожному з героїв бачу частинку себе. Думаю, такі почуття будуть у всіх уважних читачів цього твору. Зрештою, усі ми живемо нестерпно легке життя 🙂

Насамкінець, залишу нижче цитати, які мені відгукнулися

“Коли людина на чужині – вона ніби рухається в порожньому просторі на канаті без страхувальної сітки. Вдома ту сітку заміняє рідна країна, сімʼя, родичі, колеги, друзі, з ними легко порозумітися мовою, яку знаєш з дитинства.”

“Проте чим більшим чоловік стає у своїй внутрішній темряві, тим дрібнішим у своїй зовнішній подобі. Чоловік із заплющеними очима – лише руїни чоловіка.”

“Вона хоче зайти до інженера тільки на хвилинку: лише випʼють по чашечці кави; аби тільки дізнатися, що воно таке: дійти до самої межі невірності. Вона хоче виштовхати своє тіло на ту межу, лишити його там трохи постояти, немов біля ганебного стовпа, а тоді, якщо інженер захоче обійняти її, вона скаже, як сказала чоловікові з гвинтівкою на Петршіні: “Але це не моє бажання”.

“Хіба не трагікомічно, що саме наше добре виховання стало союзником таємної поліції. Ми не вміємо брехати. Вмператив “кажи правду!”, який з дитинства прищеплювали тато й мама, спрацьовує так автоматично, що ми соромимося за свою брезхню навіть перед поліцейським, який допитує нас.”

“Історія така ж легка, як і окреме людське життя, нестерпно легка, легка, як пух, як завихрений пил, як те, чого завтра вже не буде.”

“І, мабуть, саме тому, що в селі ніхто не хотів лишатися назавжди, держава втратила над ним владу. Хлібороб, якому вже не належить земля і він лише робітник, що обробляє поле, не дорожить ні рідним краєм, ні своєю роботою, йому нічого втрачати, нема чого боятися.”