Осінь прокидається в мені повільними мазками пензлика, вмоченого в фарби найтепліших кольорів. Ним так легко і м’яко малюється картина спокою на моїй душі. І хочеться повільно вдихати кожен момент, кожну зміну, смакуючи, розливаючи по всьому тілу.
Осінь – це завжди початок. Початок, в який я протягом багатьох років вривалася вітром зі своїми планами, амбіціями і поспіхом, навіть не вітаючись.
Ця осінь – третя для нашої сім’ї, друга – для нашого сина і перша – в якій я не повинна нікуди вриватися.
Мені так хочеться постукати в її двері і цього разу тихенько сказати “Привіт”, а потім довіритися її теплим долоням і ступати по впевнених слідах, відкриваючи для себе нарешті те, що вона так давно старалася мені показати.
В цій неспішній прогулянці мені так хочеться відкрити в собі якісь схожі з моєю провідницею риси – мудрість, терпіння, тепло.
Хочеться зігрівати любов’ю коханого і дозволяти собі погрітися в його любові. Навчитися нарешті вірити і не вигадувати нісенітниць.
Хочеться взяти за ручку сина і провести його цією осінню з дорослою впевненістю. Розуміти, відчувати і бути опорою.
Хочеться поменше спокушатися натискати на іконку в екрані телефону, яка відкриє життя знайомих і не дуже людей, вміщене в ідеальний маленький квадратик. Звільнити місце для нас, для мрій, для життя, необмежене розмірами того квадратика.
Хочеться відчувати легкість в душі та тілі, яка прийде в подарунок за стриманість в емоціях та словах, в їжі та напоях.

Хочеться розвивати те в собі, чим так щедро обдарували Небеса і що чомусь витісняється бажанням бути “як хтось”.

Хочеться вловити оте пришвидшене наближення вечора. Коли ніч з кожним днем відкусує все більший і більший шматочок наших літніх деньків зі смаком лимонного тістечка, пропонуючи нам достойну заміну – ніжний бісквіт з терпким витриманим справжнім шоколадом.
Хочеться посміхатися кожному дню і бажати “Солодких снів” кожній ночі.
Хочеться розбудити осінь в собі. Довіритися їй.
Тож ось моя рука. Веди.